Унісіхіна Тетяна Яківна ніколи не вважала себе особливою. «Проста жінка з Лисичанська», як вона сама про себе каже. Родом зі Жмеринки, але майже все життя – понад 50 років – прожила в місті Лисичанськ Луганської області. 50 років у шлюбі з Геннадієм Володимировичем, син, дві дорослі онучки, які вже давно живуть за кордоном. 32 роки роботи на скляному заводі. Пенсія. Квіти, земля, догляд за рослинами – її особлива любов і терапія:
«Люблю землю. Дуже люблю квіти. Садити, доглядати, насолоджуватись їхньою красою».
Усе це було її звичним життям. А потім прийшла велика війна.
Разом із чоловіком вони змушені були залишити Лисичанськ. Дім, у який вкладали сили, роки, любов, – усе, що наживалося так довго, – залишилося там. «Одне болить – страшно…, – Тетяна Яківна перехоплює дихання, – …що залишились без дому… Це невимовна тоска, невтішний біль…». Їх переселили до гуртожитку в новій громаді. Формально це «тимчасово», але в душі – відчуття втрати, яке неможливо просто вимкнути.
Попри вік і хронічні хвороби, зокрема підвищений тиск, Тетяна Яківна не дозволяє собі опустити руки. Вона вміє ладнати з людьми, і це відчуло її нове оточення. Каже, що загалом прийняли добре, але й без болючих моментів не обійшлося:
«Іноді стикались із питаннями, навіщо приїхали сюди, казали, що не розуміють мову, якою ми звикли спілкуватись. Але все налагодилось».
Чоловік став головою гуртожитку, а вона – його права рука. Допомагає з організацією побуту, спілкується з людьми, підтримує сусідів, створює атмосферу, де можна не тільки жити, а й трохи видихнути оте емоційне навантаження.
Та навіть серед активності, спілкування та щоденних справ у Тетяни Яківни є те, що не відпускає практично ні на мить:
«Кожен день я думаю про дім, про той затишок колишнього. Життя прожила… майже усе своє життя прожила там, і дуже жалко, що вже не повернутись до Лисичанська».
Що допомагає Тетяні рухатись далі?
«Надія, що закінчиться війна і ми зможемо зустрітись із рідними. Бажання побачитись із сином та онучками, обійняти їх. А так намагаюсь завантажити себе справами, щоб відволікатись від думок про рідне місто, про будинок, який втратили…»
Одного дня до їхнього гуртожитку прийшли «дівчата з проєкту» – команда ГО «Паросток» у межах ініціативи «Соціальна згуртованість в дії». Знайомство почалося просто: тепла розмова, спільна діяльність, трохи гумору, трохи творчості. Але саме в цій простоті й виявився справжній сенс.
«Від дівчат, які до нас приїхали, я й дізналась про проєкт. Дуже приємні дівчата, з ними завжди цікаво. Вони приїздять – і ми відволікаємось, забуваємо про свої проблеми та турботи. Входимо в дитинство… Під час заходів починаємо відчувати себе дітьми… ніби нічого поганого і не було… стає легко так на душі…»
Особливе місце в її спогадах займає творчий інтеграційний захід із виготовлення ляльки-мотанки. Це був не просто майстер-клас, а тихий діалог із собою: про коріння, про силу жінки, про продовження роду, про те, що, навіть коли дім зруйновано, – ниточка життя триває.
«А лялька-мотанка найкраща в мене получилась, – усміхається Тетяна Яківна. – Ну звісно, всі гарненькі, у кожної свій характер, як у людини, яка її робила».
Через такі зустрічі, спільну творчість та живе спілкування в гуртожитку поступово народжується нова спільнота. Люди, які втратили домівки, починають відчувати, що вони не просто «переселенці» й не просто «тимчасові». Вони – частина живого, чуйного кола, де їх бачать, чують і цінують.
Тетяна Яківна не називає себе активісткою, але насправді її щоденні дії – це і є справжня громадська активність: підтримати сусідку, яка плаче ночами; допомогти чоловікові в питаннях гуртожитку; прийти на захід; залучити інших; посміхнутися там, де вже не лишалося віри в хороше.
На запитання, що б вона хотіла сказати організаціям, які створили для неї та інших можливість участі в проєкті, відповідає коротко, але дуже щиро:
«Виразити велику вдячність за таку можливість, за підтримку».
Її плани на майбутнє прості й одночасно дуже глибокі: продовжувати жити, працювати поруч із чоловіком і сусідами, сподіватися на позитивні зміни, не втрачати людяність і здатність радіти.
«Ми з чоловіком, та іншими жителями гуртожитка працюємо, сподіваємось на краще, спілкуємось, радіємо разом із дівчатами, згадуємо дитинство, відволікаємось. Я сподіваюсь, та й всі інші, на подальші творчі та надихаючі зустрічі й співпрацю із ГО “Паросток”».
Історія Тетяни Унісіхіної – це історія про емоційний контраст: через втрату дому, яку неможливо забути, і про силу серця, яке, попри біль, продовжує любити людей, землю, квіти та життя. Про те, як проєкти на кшталт «Соціальна згуртованість в дії» стають не просто «заходами», а ниточками, що зшивають розірвані війною долі в одну велику, живу тканину спільноти.
Проєкт «Соціальна згуртованість в дії» реалізується ГО «Паросток» у межах програми «Спроможні та сильні», що впроваджується Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії
Embassy of Switzerland in Ukraine / Посольство Швейцарії в Україні / #capableandresistant #спроможнітасильні
