Від особистого досвіду до змін у громаді: як формується безбар’єрне середовище

Безбар’єрність в Україні дедалі частіше виходить за межі розмов про архітектурну доступність. Пандуси, ліфти та зручні входи залишаються важливою складовою, однак доступність також означає можливість отримати необхідну інформацію, скористатися послугою, навчатися і працювати, брати участь у житті громади та бути почутими незалежно від життєвих обставин.

Повномасштабна війна зробила ці питання ще помітнішими. Масове вимушене переміщення, зростання кількості людей з інвалідністю внаслідок війни, поява нових потреб у ветеранів і їхніх родин змушують громади переглядати те, наскільки доступними є їхні послуги та простори. Водночас зміни не завжди починаються з великих управлінських рішень. Часто вони починаються з людей, які мають власний досвід зустрічі з бар’єрами та вирішують діяти.

Віднайти, згуртувати та направити цих людей – саме таку роль відіграє проєкт «Голос доступності», реалізований ГО «Паросток» за підтримки Prosper Global (раніше – Mercy Corps). Його учасники прийшли до теми безбар’єрності з різних професій і життєвих ситуацій, але поступово опинилися в спільному просторі: там, де особистий досвід перетворюється на знання, а знання – на практичні дії.

Для Дениса Сухотіна тема безбар’єрності давно є частиною професійного життя. Юрист, громадський діяч, людина з інвалідністю І групи та керівник Закарпатського обласного товариства осіб з інвалідністю, він багато років працює у сфері захисту прав людей з інвалідністю, зокрема над питаннями доступності. Для нього участь у проєкті була передусім можливістю обмінятися досвідом і передати частину власних знань іншим.

І саме тут проявляється один із важливих ефектів подібних ініціатив: учасник не залишається кінцевим отримувачем підтримки. Отримані знання можуть поширюватися далі. Наприклад, після спілкування в межах проєкту Денис зміг підтримати студентку з інвалідністю, яка хотіла більше дізнатися про безбар’єрність. Він запропонував дівчині матеріали з навчального курсу та менторську підтримку.

Для інших учасників «Голос доступності» став можливістю вперше системно подивитися на проблему, яку вони вже знали з власного життя.

Юлія Сівковська після вимушеного переїзду з Покровська до Києва почала заново вибудовувати професійне та громадське життя. Як членкиня родини людини з інвалідністю, вона розуміла, що доступність давно не є абстрактним поняттям. Вона визначає, чи може людина потрапити до потрібного місця, отримати послугу й залишатися повноцінним учасником життя громади.

Схожий особистий досвід має й Альона Балюк. Після переїзду з Харкова до Мукачева вона разом із сином, який має інвалідність, зіткнулася з множинними бар’єрами у доступі до послуг. Для неї це стало не лише особистою проблемою, а й мотивацією шукати способи впливати на ситуацію ширше. Під час участі в проєкті Альона почала розвивати власні ініціативи й замислюватися вже не тільки про подолання окремих бар’єрів, а про системні зміни.

В історії Юлії досвід, небайдужість і систематизовані знання з навчального курсу «Голос доступності» зрештою привели до створення ГО «Відновлені разом». Об’єднавшись з Єлизаветою Пристінською, Антоном Сівковським та згодом Світланою Ротар, команда почала працювати з ВПО, людьми з інвалідністю, молоддю та місцевими жителями. Так потенціал людей, які самі пережили вимушене переміщення, втрату звичного середовища та необхідність адаптації, перетворився на громадську ініціативу.

У цій роботі поєдналися різні компетенції. Єлизавета, яка працює у сфері SMM, почала сприймати комунікацію як один із інструментів безбар’єрності. Доступна і зрозуміла інформація визначає, чи зможе людина знайти необхідну послугу або долучитися до певної можливості. Світлана, як практична психологиня, доповнила цей підхід багаторічним досвідом підтримки людей з інвалідністю та ВПО.

Таким чином, безбар’єрність постає не як вузький напрям роботи однієї професійної групи, а як сфера, де можуть перетинатися юристи, психологи, комунікаційники, громадські активісти, батьки та самі люди з інвалідністю.

Особливо важливо, що частина цієї роботи спрямована на молодь. Під час заходів і тренінгів учасники говорять із підлітками про повагу до різності, стереотипи та взаємопідтримку. Це вже робота не лише з існуючими бар’єрами, а й із причинами їхнього виникнення. Адже ставлення до людей з інвалідністю формується не лише через державну політику чи облаштування простору, а й через щоденну взаємодію між людьми.

Досвід учасників «Голосу доступності» показує ще одну важливу річ: для розвитку безбар’єрності недостатньо лише інформації. Не менш важливими є професійні контакти, середовище, у якому можна поставити запитання, підтримка та можливість спробувати реалізувати власну ідею.

Для когось результатом стала нова ініціатива, для когось – професійне переосмислення власної роботи, а для когось – готовність переходити від вирішення окремих ситуацій до системного впливу.

Безбар’єрне середовище неможливо створити одномоментно. Воно формується поступово: через зміни в інфраструктурі, законодавстві, роботі установ, комунікації та, не менш важливо, у ставленні людей одне до одного.

Тому вищезгадані історії учасників «Голосу доступності» – це не п’ять окремих прикладів успіху. Разом вони показують один процес: людина стикається з проблемою, отримує можливість краще її зрозуміти, знаходить однодумців і поступово переходить від особистого досвіду до дій, які можуть впливати вже не лише на її життя, а й на життя громади.

Саме з таких послідовних кроків і формується безбар’єрність. Не як формальна вимога сучасності, а як частина середовища, у якому різні люди мають можливість бути повноцінними учасниками суспільного життя.

Проєкт «Голос доступності» реалізовано ГО «Паросток» за підтримки Prosper Global (раніше – Mercy Corps).